Читать онлайн книгу "Ліля. Париж. Кохання"

Лiля. Париж. Кохання
Галина Вiкторiвна Горицька


Жiноча проза
Макс була з Лiлею вже досить довго – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Вона навiть собi зiзналася не вiдразу, що любить ii – жiнку. І сама вона також жiночоi статi, однак свято вiрить, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом: як мiж чоловiком i жiнкою, так i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Однак, чи все так однозначно?..

Лiля переконана, що в життi головне зрозумiти – хто ти е. І задля цього iй знадобиться значно бiльше, нiж пройти пiв Європи в пошуках свого замку – пiзнаня справжнього призначення i прийняття себе…





Галина Горицька

Лiля. Париж. Кохання



© Г. Горицька, 2019

© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2019

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019


* * *


Равлику, повзи помалу, або Історiя про те, що мае початок, але не мае кiнця







Коло перше. Історii циклiчнi





1


Ми вже були не певнi, що знайдемо його. Хоча мусили знайти… Бо цього року осока свистiла голосно. А це – правильний знак, як i монета, затиснута в кулаку, коли смажиш млинцi, – до багатства[1 - Французька прикмета.].

Однак вiн заховався вiд нас у непролазних хащах пфальцських лiсiв. Так само, як вiд моеi пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусi, коли та ще була молодою. Точнiсiнько так само… Вона тодi шукала його три тижнi, доки пагорби Вестфалii не взялися льодом. Того далекого року це сталося на тиждень пiзнiше, нiж у рiдних землях моеi прародички.

Про це мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабусю сповiстив голуб, якого потайки зi звiсткою випустила ii матiр, i який прилетiв до неi аж сюди. Кажуть, вiн летiв десять дiб. А ще кажуть, що коли б прабабуся дiзналася про настання зими ранiше й пiшла, то так би i не побралася з моiм пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдом, котрий чекав ii в замку-привидi, й не стала б королевою.

Прадiдусь нiяк не мiг зарадити й вплинути на рiшення замку. Бо той, як i тепер, сам вирiшуе, коли йому з’явитися. Тодi, кажуть, замок здивувався настирностi дiвчини й таки вийшов до неi з непроглядноi германськоi хащi, несучи холод i морок лютоi зими.


* * *

Холод i морок…

Того року тiльки вовки та бiлки бiгали лiсом. Тiльки сiрi хижаки й безневиннi рудi гризуни. Чому? Бо так повелося. Природа себе врiвноважуе. І там де страх i смерть, там i вертлявiсть iз милiстю. Навiть лисицi тодi вимерли або поховалися, як ведмедi… хто зна. І тiльки дуб, береза, ясень, ялинка й каштан усе стояли на крижаному вiтру, трохи стишуючи й гублячи його мiж вiт i втихомирюючи. А iншi дерева пiшли.

Кажуть, бiлки приносили моiм прабабусi й прадiдусевi шишки кедра, що росте високо в горах i навiть вище, нiж будь-коли добирався сам замок[2 - Pinus cembra L. – европейський кедр. Росте в Нiмеччинi на високогiр’i.]. Вони не могли вирощувати зерновi культури, бо це заборонялося людям знатного походження, аби не було карiесу й мiжхребцевих гриж. Так було заведено. Хлiб iли тiльки селяни. Знать мала полювати й подекуди вживати плоди збиральництва, котрi селяни iм привозили до замкiв у кошиках разом iз молоком i бiлим пухким сиром. Так було заведено – нiякого борошна, щоб не гладшати й не залежати вiд сезонних робiт по господарству, а мати гнучкий розум, котрий, ну майже завжди, слiдуе за тiлом. Тримати в покорi селян – нехай тi доглядають вимогливу землю. А ще через те, що людським розумом, як i у всiх тварин, керуе шлунок. І коли той ситий, а наближаеться небезпека, вiн затьмарюеться хибними сигналами, що все гаразд.

Така проста рiч – хлiб… Однак якби знать Середньовiчноi Нiмеччини полюбляла iсти хлiб, блакитна кров швидко б розчинилася в безмежжi червоноi. Мiй пра-пра-бозна-скiльки-разiв дiдусь i сам не знав чому, але хлiба не iв. Так було заведено. Інодi вчиняеш i не знаеш, а потiм сам дивуешся: чому саме так. Проте на все е своi причини.

Кажуть, моя прабабуся й прадiдусь повiнчали себе самi за правом прадiдуся вiнчати як священника, бо вiн був королем. Кажуть, вони так зробили, бо прабабусине лляне бре[3 - Труси й пiдштанки в Середньовiччi.] вже не налазило на ii животик.


* * *

Кажуть… Люди постiйно щось кажуть, i я iм здебiльшого не вiрю, хоча вербальна функцiя й працюе на повну, однак вона мало коли вiддзеркалюе правду. Так собi, патякання… Майже як коiтус, щоправда, не таке близьке комунiкативне збочення. Інодi певним iндивiдам, навiть незнайомцям, вдаеться висловити сильнi почуття, до того ж не знаючи мови iншого. І навiть зробити так, що жiнка-нiмкеня з ворожого нацистського табору погоджуеться випити з тобою кави в Нюрнберзi вiдразу пiсля вiйни. А на тобi унiформа радянського вiйськового. А згодом вона вiддае тобi свою душу й серце i переiжджае за тобою в Радянський Союз.

Мiй дiдусь не знав нiмецькоi. Вiн, як герой одного блокбастера, знав тiльки росiйську, украiнську й погану росiйську – тобто ненормативну лексику. Знався на нiй так вiртуозно, що весь батальйон боявся полковника до дрижакiв у колiнах. А вже пiсля вiйни один iз побратимiв зiзнався, що думав, нiбито його комбат – колишнiй ЗеКа, один iз тих розжалуваних i засланих у концтабори Єжовим, неугодних пiшачкiв вищого офiцерського звання, котрих позбувалися акурат перед великою битвою назва якiй – Вiтчизняна вiйна, а потiм iз тих таборiв термiново повертали. Хтось же повинен був пiднiмати солдат у бiй? Але насправдi дiд не був нiяким ЗеКа, просто з усiма знаходив спiльну мову. Про таких казали: i чорта лисого спокусить. Принаймнi так казала вже через кiлька рокiв ламаною украiнською моя бабуся – перекладачка на Нюрнберзькому процесi. Може, якесь стародавне нiмецьке прислiв’я, хто зна…

Бабуся була непересiчною. Про таких у Францii кажуть: фем фаталь. Не красивою, зовсiм нi, але щось таке в нiй було… Якась таемниця. Дiдусь розповiдав, що як тiльки зустрiвся з нею поглядом, то не змiг пройти повз. Ну тобто проiхати (вiн тодi сидiв за кермом нiмецького джипа Stoewer R200). Дiдусь казав, що йому спочатку хотiли дати командний блискотливий Horch-901, котрий ще зберiгав колишню велич рейху – свастику на закрилках переднiх колiс. Однак пiсля бомбардування авiацii союзникiв, котре майже повнiстю знищило мiсто, нюрнберзькими вулицями мiг проiхати хiба що Stoewer R200. Бо серед його особливих переваг були постiйний привiд на всi колеса з блокуванням мiжвiсного й мiжколiсного диференцiалiв i незалежна пiдвiска всiх привiдних i керованих колiс. Дiдусь мiг годинами, доки я, маленька, сидiла в нього на колiнах, розповiдати тiльки про нiмецьку технiку й мою бабусю.

Його зацiкавило, яка вона, ота молода баварка, котра у своiх туфельках на високих пiдборах долае з такою легкiстю, немов у неi променад, перешкоди – уламки головного проспекту мiста. В руках вона несла стос пожовклих тек i думала про щось свое, раз за разом тривожно мотаючи головою з непокiрною гривою кучерявого рудого волосся. А потiм, уже в кафе, де вона незворушно i якось зухвало («безцеремонно» казав усмiхаючись дiдусь, згадуючи iхню першу зустрiч) розмовляла з ним, переможцем, полковником радянськоi армii, вiн усе для себе вирiшив i тiльки всмiхався тихцем. Вiн казав:

– Я вiдразу зрозумiв, що знайшов ii.

– Але дiдусю, вона ж була ворогом, нiмкенею? Ти не боявся, що нiчого не вийде?

– Нi. Вона була наполовину еврейкою – однiею з тих, небагатьох, хто вижив пiсля нюрнберзьких расових законiв[4 - Нюрнберзькi расовi закони – два расистських (насамперед антиеврейських) законодавчих акти («основнi закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону нiмецькоi кровi й нiмецькоi честi.], i я знав, що зможу ii вивезти. Я боявся тодi тiльки одного, що вона не полюбить мене. Це одне, що мене бентежило, – вiдказував мужнiй герой, обпалений вiйною полковник iз пошрамованим обличчям i безлiччю нагород.

Дiдусь нiжно всмiхався, згадуючи мою бабусю. Я була тодi малою, аби замислитися про те, що й справдi боятися треба було iншого: бюрократичноi системи совкiв, котра зовсiм не жалувала шлюби своiх червоних командирiв iз нiмкенями.

– У нiй була якась таемниця. Щось таке, що вона пронесла в собi назавжди. Шкода, що ти не встигла з нею познайомитися, – казав iз гiркотою в голосi дiд i стискав своi старечi зiв’ялi губи. – Ти схожа на неi. У вас в жилах тече та таемниця…

Потiм дiд завжди зiтхав i переходив на свою iншу улюблену тему: нiмецьку технiку. Я бачила iхню з бабусею весiльну свiтлину, i хоча та була вицвiлою й переламаною саме посерединi ii усмiхненого, щасливого обличчя (старий фотопапiр твердiший за картон), все одно можу стверджувати: наречена випромiнювала свiтло краси. Щось у нiй було тендiтне, однак нездоланне. Щось доленосне. Їi погляд ясних очей зi староi пожовклоi свiтлини завжди супроводжуе мене…

Дiдусь менi залишив й iншi свiтлини в польовiй, шкiрянiй сумцi через плече – i вона, i всi тi свiтлини дiсталися менi в спадок iз назавжди прекрасною бабусею й до непристойностi молодим дiдом – молодим полковником, що щасливо всмiхаеться в об’ектив… А за ним лани широкi, й десь там, на задньому планi, полум’яний горизонт моеi Батькiвщини (чи то вiд сонця, що сiдае, чи вiд заграви пожежищ). Тiеi, яку вiн захищав вiд фашистських загарбникiв, так само, як i мiй другий дiдусь, щоправда, вже не вiд фашистських, а радянських окупантiв, за що й отримав кулеметну чергу напроти легендарноi Стiни розстрiлiв у тюрмi на Лонського[5 - Спецiалiзувалася на полiтичних в’язнях. Зокрема, в червнi 1941 року працiвники НКВС розстрiляли близько 1000 в’язнiв (згiдно зi свiдченнями начальника тюремного вiддiлу НКВС по Львiвськiй областi лейтенанта Лермана, 924 особи).]. Вiн був партизаном УПА. Його пiймали акурат на початку Сталiнградськоi битви. Середина 1942 року. На Схiдному фронтi катастрофiчно бракуе людей, але на вилов i розстрiл упiвських партизанiв солдат не шкодують – то було святе дiло для Коби. Вiн i своiх не жалiв, i чужими iнакодумцями не гребував. Левiафан мусив жити.

Моя мама – упiвський виблядок, покруч (бо було заведено вважати, що бабуся – комунiстка; не докопувалися, як комунiстка могла одружитись з упiвським партизаном). Якби не батько – кандидат наук, нащадок солдата, що «визволяв» Берлiн, героя вiйни, не бачити моiй мамi вишу. А так я народилася в сiм’i радянських iнтелiгентiв.




2


Макс зiтхнула. Зiтхаючи, вона вдихнула чисте, вологе повiтря нiмецького лiсу – нiби ельфiню вдихнула. Ковтнула щось казкове. Отримала подарунок.

Запахи сироi хвоi й мокроi землi. Повсюди перетиналися вiти тисячолiтнiх дерев-велетнiв i плюща, що вився по них. Одна велика сiро-бура непроникна хмара, проштрикнута посерединi стовбурами дерев так, нiби вона такою розп’ятою й народилася, повiльно рухалася на нас. А стовбури дерев стояли непорушно.

– Ти читала Гете? – запитала Макс.

– Хто? Я? Нi.

– Не в оригiналi. Хоча б щось?

– Нi, – так само iнертно повторила я, розмiрковуючи, чи варто продиратися крiзь хащi в пошуках його, замку.

– «Тiло велетня, що живе неподалiк звiдси, нiяк не слухаеться: рукам його i соломинки не пiдняти, плечам i в’язанки хмизу не знести. 3ате його тiнi, можна сказати, все до снаги. Ось тому-то на сходi сонця i заходi в ньому багато сили; ввечерi досить сiсти на тiнь вiд його потилицi, велетень потихеньку пiде до берега, i тiнь перенесе подорожнього через рiчку», – процитувала Макс, – Це Гете мiж iншим. Його казка «З розмов нiмецьких бiженцiв». Ловиш мою думку?

– Нi, не зовсiм. Я занадто втомлена, аби щось пiймати… Навiть ловити. Не те, що ти. Фея смакуе?

– Так. До речi… Ось слухай. На лiтературнi казки Нiмеччини вплинув не лише народний фольклор, а й французькi казки. Казки про фей, якi лягли в основу багатьох художнiх творiв, також стали джерелом i для цiеi гетiвськоi казки. А на тi, ну про фей, зокрема, вплинули французькi «Казки тисяча й однiеi ночi», перекладенi спочатку у Францii, а потiм у Нiмеччинi. Все мае свiй вплив, розумiеш? Усе пов’язано й реплiковано. Трохи. Зненацька. Все – постмодерн, насамкiнець, але знати це ти можеш тiльки, коли глибоко вивчиш тему, що тебе цiкавить. Інакше гадатимеш, що винайшов байсiкл. Хоча, насправдi, його давно вже винайшли. Твое вiдкриття – тiльки варiацii…

Я зазирнула в очi Макс. Менi було складно наразi перетравити цю iнформацiю, тож усе, на що я спромоглася сказати, це:

– Оце Остапа понесло…

– А це що значить? – поцiкавилася дiвчина.

– Украiнський вираз iз моеi батькiвщини. Що ти багато води ллеш i менi потроху стае нудно.

– Багато ллю води? – знову не зрозумiла Макс.

– Хм, ну як тобi пояснити… Бачиш, моя краiна також багата на фольклор, – я пiдморгнула. – Ну, висловлюешся завуальовано. Спробуй коротше, плiз.

Макс закопилила губки.

– Я до того, що ми шукаемо замок, який насправдi знайти легко. Потрiбно тiльки досконало вивчити бекграунд. Гете мав правду щодо велетня й блудних вогникiв, що шукали прекрасну дiву Лiлiю, твою тезку, не на тому березi. О, Господи… Ти що, справдi нiчого не розумiеш? Ну подивись же крiзь гiлки дерев, i цей туман, чи то смог, що насуваеться на нас…

– То е велика хмара, – виправила я ii.

– Ти бачиш, як сонце наполегливо пробиваеться крiзь туман (не здавалась Максим), вiдкриваючи щось менш транспарентне? Але мале… А замок, вочевидь, великий. Тре йти швидше, доки не впала суцiльна темрява. Гадаю, ще кiлометр до нього.


* * *

Перебратися на iнший берег рiчки на спинi велетня. Побачити замок тiльки тодi, коли вечорiтиме. Не здаватися. Блаженно всмiхатися, як китайськi туристи, фiльмуючи жалюгiднi залишки колишньоi твердинi осяйноi цитаделi.

Мене цiкавить одне запитання: чи китайцi щирi? Оця iхня усмiшка, приклеена до лиця, чи вiд серця вона? Мене цiкавить тiльки одне запитання: чи вони радiють тому, що, нарештi, на схилi лiт можуть подорожувати; чи тому, що, нарештi, побачили европейськi iсторичнi руiни? Якщо останне, то чи всi руiни викликають у них однакове святе трiпотiння?

Що ж. Перебратися на спинi велетня… Побачити замок…


* * *

Моя прапрабабця не мала сумки вiд «Луi Вiттон». Зате золота трипелюсткова конюшина висiла в неi завжди на норовливiй шиi[6 - Трилисник (конюшина) – символ Ірландii i навiть бiльше – зареестрована торгова марка Республiки Ірландiя.]. Вона нiколи не забувала, звiдкiля вона родом. У неi було кучеряве руде волосся й густi, жовтi на кiнчиках метелики-вii. Вона була унiкумом свого часу: подолала сотнi кiлометрiв до свого коханого й не лише непролазний лiс до вередливого, захованого помiж гiлок каштанiв i дубiв Гайдельберга, а довжелезний шлях у понад пiвтори тисячi кiлометрiв. Через столицю ненависноi загарбницi Англii – Вестмiнстер, населення якого на той час налiчувало аж дев’яносто тисяч i який нагадував величезний мурашник[7 - На початку Середньовiччя Англiя не мала столицi як такоi. Королi переiжджали з мiсця на мiсце, а за ними i весь двiр. Найбiльше статусу столицi вiдповiдав Вiнчестер, де зберiгалася королiвська скарбниця. Однак це змiнилося 1200 року, коли ту перенесли у Вестмiнстер i той де-факто став столицею. В середнi вiки Вестмiнстер був маленьким мiстечком вгору по рiчцi вiд Лондонського Сiтi. З XIII ст. Лондон зростав у двох рiзних частинах. Вестмiнстер був королiвською резиденцiею i центром керування, тодi як Сiтi став центром комерцii й торгiвлi, i ця рiзниця мiж ними е i сьогоднi.]. Через незвiданi землi Об’еднаних провiнцiй, де через два столiття Карл Клузiус з радощiв через отримання посади в Лейденському унiверситетi висадить свою колекцiю цибулин заморськоi квiтки, якi вiн отримав iз Константинополя, i тим самим започаткуе не лише один iз найстарiших ботанiчних садiв Європи, а й манiю – справжню невиправдану манiю[8 - Ідеться про тюльпани й тюльпаноманiю – першу у свiтi економiчну бульбашку.]. Бо, як зазначав пан Курт у своему романi «Галапагос»: бiльшiсть людських цiнностей штучнi й створенi судженням, людською думкою, а не об’ективними реалiями[9 - Курт Воннегут «Галапагос».]. Через безлiч небезпек i водних бар’ерiв iз iхнiми гнилими палубами кораблiв i пiтними матросами. Моя бабуся зробила усе, аби знайти мого прародича – свого чоловiка.

І трапилося це, усього-на всього, через якийсь вiщий сон.

Моiй пращурцi наснилося, що то солдат iде без кресала. Що то вона, а не вiн, мусить шукати й завойовувати свого судженого. Що не буде монет. Анi золотих, анi мiдних…[10 - Оммаж «Огниво» Андерсена.]

Цей сон вона розповiла батькам.



Насправдi, шановнi читачi, не хочу вас обманювати. Розумiете, ми, письменники, також люди. І, як дружина, що виправдовуе чоловiка-пияку щоразу, коли той приходить додому з безглуздою усмiшкою на вустах; як дитина, що вiрить у Дiда Мороза навiть пiсля того, як бачить, що батьки вночi незграбно фiгачать остогидлi лижi пiд ялинку; як Стенлi Ковальськi, що вже здогадуеться про пiдступ Бланш, але й далi кохае ii[11 - Головний герой п’еси Т. Вiльямса «Трамвай „Бажання”».]… ми хочемо вiрити. Бо вiра – вона не тiльки наiвних молодикiв живить. Вiра – вона ж любов. Бо любиш, незважаючи нi на що, всупереч, а не через щось, бо «так треба» (то не любов). Вiра – вона ж натхнення. Бо ти вiриш, що твiй роман прочитають, i що вiн сподобаеться. І що зовсiм невипадково на твiй день народження незнайома читачка напише схвальний вiдгук, а бо тому, що треба написати ще й цей твiр, робоча назва якого «Германiя». До речi, вам яка назва бiльше подобаеться: оця робоча, що висвiчуеться в мене в заголовку Ворду, доки я пишу роман i грае тихо музика й пашить рiздвяна свiчка на комп’ютерному столi…, чи та, яку вибрано наостанок? Киньте фiдбек плiз[12 - Моя ФБ-сторiнка «Галина Горицька».].

І хоча це художнiй твiр, я хочу бути чесною з вами. Тож…



Тож. Насправдi не було нiякого вiщого сну. Насправдi пiсля того, що накоiла моя прародичка, треба було тiкати чимдалi. Через море, через гори, в морок зими – байдуже. Бо якби секрет розкрився, на неi чатувала б вiрна смерть.

Моя пра-пра-бозна-скiльки-разiв бабуся належала до нащадкiв кельтських племен гелiв[13 - Ідеться про iрландцiв.]. Про них багато чого вiдомо, зокрема, завдяки популяризацii легенд про рудих, схожих на леприконiв iрландцiв з iхнiми танцями, вiскi й армiею, трохи схожою за методами на джихадистську.

Проте багато чого й не вiдомо. Скiльки насправдi iх загинуло в «картоплянi голодомори», а ще перед тим – вiд «чорноi смертi» чуми? Чи тодi, коли моя прапрабабуся – едина дочка iрландського фенiя[14 - Ірл. «воiн». Влада верховного короля Ірландii була номiнальною й поширювалася тiльки на особистi володiння – Мiде. А ось фенii були поза системою кланiв i королiвств давньоi Ірландii й не пiдпорядковувалися верховному королю Ірландii. Вони мали чисельнi привiлеi – жителi Ірландii платили iм данину. Щоб стати фенiем, потрiбно було пройти певне навчання вiйськовоi справи й складнi випробування. Фенii становили нiби замкнену касту зi своiми звичаями, законами та традицiями. Стан фенiiв нагадував дещо стан козакiв в Украiнi в XIV–XVIII ст. Привiлеi фенiiв i iх незалежнiсть призвели до конфлiкту з верховним королем Ірландii та регiональними васальними королями й вождями кланiв. Це стало причиною загибелi фенiiв i зникнення цього вiйськового стану.] з Ольстера[15 - Одне з п’яти королiвств, на якi дiлилася Ірландiя за Раннього Середньовiччя.] подалася до Германii, залишивши своiх рiдних, що вважали ii нещасною божевiльною, можна було уявити, що зробить Генрiх VIII, коли припише собi новий титул[16 - Ідеться про титул короля Ірландii, котрий той отримав у 1541 роцi в результатi посилення англiйського панування острова.]?




3


Макс була зi мною вже досить довго, якщо порiвняти з тривалiстю моiх всiх попереднiх стосункiв, – цiлу вiчнiсть. Це дуже не просто пояснити. Я навiть собi зiзналася не вiдразу, що я люблю ii – жiнку. І сама я також – жiночоi статi. Ми вирiшили нiчого не змiнювати: я не пила гормонiв i не називала себе в чоловiчому родi, не мала тяганини зi змiною статi в паспортi й не гнiвалася на батькiв, котрi намагалися менi прищепити хорошi дiвочi манери, аж доки я iм не написала про Макс.

Погодьтесь, вкрай недоречне iм’я для подруги-лесбiйки, що грае роль жiнки в нашiй парi. Вона ж бо мусить бути жiночною? Це ж я, мовляв, мужик! Однак навiщо клiше? Насправдi у цьому свiтi, де хтось кохаеться з гумовою жiнкою, хтось – зi справжньою, але в дупу, а хтось любить котикiв з iнстаграму й свою маму за яблучний пирiг… клiше давно перестали iснувати. І навiть клiше – то тепер знахiдка, вкрай вибаглива й тонка рiч. Смак на противагу несмаку. А того й узагалi немае, бо що може бути несмаком, якщо границi стерто й повнiстю зататуйоване тiло моделi-андрогiна (чи то маскулiнноi дiвчини, чи ти худорлявого хлопця – iди знай?), замазане коректором «Макс Фактор» до стану пелюстковоi шкiри немовля, – то мейнстрiм? Усi його перепостили, хто ще не зробив такоi-сякоi реплiки з власним. І не сфотав своiм останнiм айфончиком зображення в трохи брудному дзеркалi вбиральнi.


* * *

У цьому свiтi… Колись усе функцiонувало не так. І справа не лише в деревах, котрi були великими, i не лише у велетнях, котрi ще бездоганно вмiли пересуватися бобовими стеблинами, а в алегорii й символi, пiрамiдальнiй побудовi суспiльства.

Уся рiч у тiм, що комунiзм як iдеологiя й панiвне явище ХІХ ст. знищив iхнi значення. Так би мовити, мая i стародавнi египтяни залишилися без своiх таемничих домiвок для мерцiв. Комунiзм трансформував суспiльну пiрамiду на чарунки або ланцюг з однаковими отворами в перлових одиницях iндивiдiв. Пiсля його смерчу, що пронiсся свiтом, дочка кухарки й шофера могла помислити про те, аби дотягнутися до зiрки[17 - Сабрiна з однойменного фiльму.]. Червона зiрка Мао могла й надихала французького нiгiлiстичного генiя Годара. Та ба… гадаю навiть сексуальну революцiю i вудстоковий угар спричинила саме вона, червона хвиля уседозволеностi. І як би здивувалася та кухарка, котрiй пророкували керування краiною, дiзнавшись, що рiзнокольоровi пелюстки фестивального наркотичного стану перед натовпом, який злигався у Вудстоку, детермiнував саме вiн, червоний терор. Даеш революцiю!

І рiч не в тiм, чи Сабрiна дотягнеться до свого манiакально коханого Девiда Леррабi, а в тiм, що це вже не якась там казочка за участi рiчковоi води та сочевицi[18 - Ідеться про Попелюшку. В найдавнiшiй, вiдомiй людству, египетськiй версii iсторii фiгурувала рiчкова вода, у якiй купалася дiвчина, коли сокiл (бог Гор) викрав ii золоту пантофлю. У братiв Грiмм, котрi, до речi, не першi в захiдноевропейськiй традицii казкарства переказали iсторiю Попелюшки, мачуха наказала дiвчинi перебирати саме цю крупу, допоки вона з рiдними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тiй не спадали на думку всiлякi крамольнi iдеi. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила.]. Це вже система – чарунки вулика. Система, що знищила пiрамiду розшарування суспiльства. І вельмишановна словенська дiвчинка Меланiя (яку автор вкрай поважае, бо у цьому свiтi в пошанi настирнiсть й удачливiсть) не соромиться свого оголеного минулого, ставши першою мiс[19 - Ідеться про Меланiю Трамп.]. Бо ж усi ми, вiдтодi як кухарцi було надано привiлей господарювати краiною, однаковi отвори в перлах…

Може здатися, що автор проти такого визначення людини й мае якiсь претензii до комунiзму. Однак це не так. Автор – за небачене нове. За те, аби три слони, що тримають свiт, ще й перевернулися догори дригом, або стали раком. Автор – за рiвнi можливостi й просто – надможливостi кожному суперменовi, жiнцi-кiшцi та людинi-павуку. Просто автор так незграбно намагаеться пояснити, що ранiше, коли юна дочка фенiя подалася на край свiту, то перевернула догори дригом усе-усе й навiть тих слонiв, що тримали ii свiт. Бо навiть символи в Середньовiччi не означали того, що означають тепер. Цi глобальнi величi впiзнаваностi, як будинок Крайслера, як кросiвки «Адiдас», нарештi, як дiаманти «Де Бiрс», ранiше мали потаемнiшу й тоншу структуру.

Хоча, так само, як i нинi, все було просякнуто символiзмом, i навiть колiр мав алегоричне значення. Я бачила гравюри з iмовiрними зображеннями моеi прародички. Я знаю, що вона носила червоне[20 - Колiр монархiв, що символiзуе вогонь, а отже – владу й перемогу.].

Цей свiт i тодi був крихким, але про це ще нiхто не теревенив на кожному кроцi[21 - У лекцii iсторика Ярослава Грицака «Крихкий свiт: чи i вiдколи?» зазначено: «Ознака крихкостi свiту – це можливiсть його кiнця. Я жив в очiкуваннi атомноi вiйни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летiли як лебединий ключ, i були спрямованi на Радянський Союз. Але черговий офiцер бiля «атомноi кнопки» Станiслав Петров не повiрив у побачене й не виконав iнструкцiю – не запустив удар у вiдповiдь, який би означав невiдворотну третю свiтову вiйну».], ще не було ядерноi зброi, навiть хiмiчноi, променевоi, радiологiчноi. Люди вбивали одне одного цнотливо, дивлячись одне одному у вiчi й встромляючи мiж ребрами холодний метал альшпiс, пiк i списiв[22 - Рiзновиди колющоi держаковоi зброi, яку використовували у Європi в Середньовiччi.].


* * *

Ох, бабусю, ти розумiеш, я стала такою, як я е, через тебе. Вибач, що звинувачую тебе, бо не вiдчуваю своеi вини. Я – той потяг, що iде в депо. Остання подорож…

Інодi, дивлячись на Максиму, я думаю, чи не обрала я цю дiвчину, тому що е така, яка я е? А чи це кохання?

У нас все складно. Це не легка любов-полегшення, не кохання з першого погляду, не закоханiсть пiдлiткiв усупереч. Немае алгоритму, котрий би пояснив достеменно, як нам жити. Ми просто чомусь разом i любимо дивитися одна однiй у вiчi.

Ну i плюс вона дуже жiночна, а я граю роль мужика. Хоча я напевно не знаю, чи я – мужик. Я б сказала, що я – жiнка, котра через певнi обставини пiдсвiдомо обрала чоловiчий шлях. Адже в дитинствi менi подобалися хлопцi… Або ж я не визнавала, що менi подобаються дiвчата, бо так не заведено? Так би напевно проспiвав менi дiдусь Фройд, доки я б рефлексувала в нього на шкiрянiй канапi, бадьоро коливаючи ногою в такт поривам легенького весняного вiтру, що колихали б прозору, нiжну штору на вiкнi…

Мiй психоаналiтик, провiвши низку тестiв iз залученням рiзних кольорових дротикiв i мого мозку, винесла вердикт: «Я не знаю напевне, чи ти гомосексуалiстка. Ось наприклад: я ж тобi не подобаюсь? А я дуже приваблива жiнка»[23 - Ідеться про МРТ мозку, яке подекуди призначають, аби, наприклад, викрити злочини педофiлiв. Бо дiлянки, що вiдповiдають за задоволення й збудження, автоматично активiзуються, коли iм показують свiтлини з дiтьми.]. Далi зависла мовчанка, i я пiшла додому. А потiм також зависла мовчанка: я просто перестала вiдповiдати на ii телефоннi дзвiнки й ходити до неi на прийоми, бо менi здалося, що вона дуже тупий психоаналiтик.

Зрештою у Францii не iснуе заборон одностатевому шлюбу. Звiсно, я не цiлую Макс у вуста на станцii метро «Лувр-Рiволi», аби не бентежити мрiйливiсть Венери Мiлоськоi, проте не вiдчуваю й обмежень[24 - На цiй станцii метро розставлено прекраснi копii скульптур iз Лувра.]. Просто в паризькому метро не заведено цiлуватись. Ось i все. Взагалi, паризьке метро сьогоднi чимось невiдворотно нагадуе Європу до годарiвського комунiзму. Воно таке саме буржуазне й затиснуте в рамки моралi, як i до червоного нашестя. Але тут не про це.

Тож… Я свято вiрю, i це я знаю напевне, що не лукавлю iз собою, що не iснуе якогось певного кохання мiж чоловiком i жiнкою. Є просто кохання загалом i мiж жiнкою й жiнкою, i мiж чоловiком i чоловiком. Це в Середньовiччi таке заборонили. Платон же своею легендою тiльки вiддзеркалив те, свiдком чого був сам[25 - Цитата з платонiвськоi легенди про двi половинки: «Жiнки ж, що являють собою половинку колишньоi жiнки, до чоловiкiв не дуже розташованi, iх бiльше приваблюють жiнки, i лесбiянки належать саме до цiеi породи. Зате чоловiкiв, що являють собою половинку колишнього чоловiка, тягне до всього чоловiчого: вже в дитинствi, будучи часточками iстоти чоловiчоi статi, вони люблять чоловiкiв, i iм подобаеться лежати i обнiматися з чоловiками. Це найкращi з хлопчикiв i з юнакiв, бо вони вiд природи самi мужнi. Деякi, правда, називають iх безсоромними, але це помилка: ведуть вони себе так не через свою безсоромнiсть, а через свою смiливiсть, мужнiсть i хоробрiсть, з пристрастi до власноi подоби. Тому е переконливий доказ: в зрiлi роки тiльки такi чоловiки звертаються до державноi дiяльностi».].




4


У тоi вiдьми були очi кольору сливи. Спiлоi, темноi, з краплинками застиглого соку-бурштину з порепаноi шкiрки плоду, таких принадних для ос i бджiл. Оцими краплинками вона всмiхалася Лiадейн – моiй бабусi пра-пра-невiдомо-скiльки разiв. Бабуся вкотре допитувалась у неi:

– Чи можна вчинити грiх?

– Нi, – м’яко похитала головою вiдьма.

– Але ж… Ти розумiеш, що менi доведеться це зробити?

– Нi, – так само коротко вiдказала жiнка з прекрасними, теплими очима, що виблискували в темрявi печери. – Я не допоможу тобi у цьому, i не сподiвайся. Руни кажуть менi, що ти маеш пройти це випробування до кiнця. Так тобi судилося.

У печерi було вогко й незатишно. Принаймнi Лiадейн так здалося. Зi стiн стирчало корiння i мох, пiдлога нiчим не була заслана – нiякоi тобi ряднини, чи старого килима, i Лiадейн мусила пiдiбгати пiд себе ноги й сорочку з цупкого льону. Другу, коротшу, розкiшно оздоблену вишивкою з ii iнiцiалами «Л.У.» – Лiадейн Ултан[26 - Ірланд. «ултан» – означае з Ольстеру.], вона вирiшила не вимазувати землею з пiдлоги. Вона дрижала. Однак дрижала вона й до того, як прийти до вiдунки. Вона дрижала вже кiлька день, вiдтодi, як зрозумiла, що трапилося.

– То що менi робити? Розповiсти все моему батьковi? Ти ж знаеш, що буде? Що фенiй повинен зробити в такому разi? Вiн точно закуе нас у кайдани…

Жiнка, що мала унiкальнi знання й могла вiдкрити майбутне, а отже, була вiдункою, вiдьмою, пiдняла на Лiадейн своi прекраснi, сливовi очi, якi смiялися краплинками бурштину. Мимохiдь вона пiдкидала хмиз у багаття, що зiгрiвало ii гостю. Сама вона давно звикла до холоду печери – нiколи не знiмала свiй плащ, пошитий з безлiчi маленьких бiлок[27 - Хутро бiлок – привiлей костюму осiб королiвськоi кровi в Середньовiччi.]. А одна, жива й ручна, невпинно бiгала туди-сюди по ii плечах, зiгрiваючи шию. Однак вiдьма бачила, як замерзла дочка Ултана – найвiдомiшого фенiя Ольстеру[28 - Ольстер, вiн же Улад – одне з чотирьох васальних королiвств, на яке була подiлена ранньосередньовiчна Ірландiя.]. І знала, що та недоговорюе анi про своi почуття й страхи, анi про те, що зробить iз нею та з ii братом батько – незважаючи на свiй поважний вiк, вiн ще може мати дiтей. М’о, не вiд iхньоi матерi, своеi коханоi дружини, але все одно вiн уб’е iх, своiх единих нащадкiв, яких би клопотiв йому не завдало народити iнших. Швидко, не роздумуючи й нi про що не шкодуючи, бо таке не може стерпiти воiн-вiкiнг Ірландii. Тiльки привселюдна швидка (аби не було зайвих запитань, шкодувань i нiкому не потрiбних ордалiй[29 - За Середньовiччя спосiб визначення винуватостi особи, пiдозрюваноi у злочинi, за допомогою «суду божого», тобто випробування пiдозрюваного вогнем, водою, розпеченим залiзом тощо. Пiдсудний, який витримував катування, оголошувався невинним.]) страта все вирiшить.


* * *

– Агов! Та ти чуеш мене?

– Ой, вибач… – вiдказала я Макс, – замислилася. Згадалась ця iсторiя про Лiадейн…

– Якби не тi твоi сiмейнi архiви, я б не повiрила тобi.

– Чого? Ти гадаеш, я це все вигадала, бо конче хотiла побувати в Нiмеччинi? Можна подумати – наймальовничнiша краiна у свiтi, – хмикнула я.

– Або хотiла поiхати вiд мене. Вiдпочити…

– Ти ж знаеш, що це не так.

– Менi просто важко повiрити, що у твоiй родинi iсторiя сiм’i переписуеться щопоколiння. Чи як ви там це називаете? І чому, заради Бога! – Макс в розпачi розвела руками. Я вiдчувала в нiй якесь сум’яття, нiби iй болить ця моя раптова втеча. – Чому саме тепер ти так ухопилася за цю iсторiю?

– Не знаю. Я особисто вже подумки називаю ii «Історiя Лiадейн», – вiджартувалась я.

– Послухай… Ми з тобою вже рiк разом, i тебе нiби пiдмiнили… Так, я знаю, ти творча й непередбачувана, але… – Макс не доказала й тiльки поморщилася.

– Ну вибач… Коли я буду готова, може, завтра ввечерi. А, можливо, трохи пiзнiше я запрошу тебе на вечерю з вином, морем нiмецького вина, й спробую пояснити. Гаразд? І я хочу, щоб ти знала (я взяла Макс за руки), я дуже радiю, що ти приiхала сюди, до мене, шукати цей захований замок.

Моя дiвчинка пiдняла на мене двi краплини своiх оченят. Зiтхнула. Менi здалося, вона хотiла вiрити менi, та я й сама хотiла собi вiрити…

– Так, ми будемо пити й багато говорити. І пити теж багато! Бо й менi треба дещо тобi сказати… І вся ця iсторiя мегадивна. Ти мене розумiеш?

Я тiльки зiтхнула й не встигла вiдказати. Перед нами постав вiн. Замок. Навис, як той ходячий замок Мiядзакi, своiми коренями спускаючись аж до нас. Я помiтила, що Макс навiть вiдiйшла трохи, аби, задерши макiтру, побачити його весь. Звiсно, як i всi замки, вiн стояв на горi. Я й досi не розумiю, чому ми його не бачили, коли блукали лiсом. Мабуть, i справдi вiн показуеться тiльки тодi, коли сам вирiшить…


* * *

Губи вiдьма не фарбувала, а зволожувала маззю iз сумiшi ниркового сала диких тварин, майорану й вина. Вони були криваво-темними вiд природи – в тон ii очам. Бiлка, що грiла шию, iнодi крадькома лизала iх.

Тож, як вiдьма стала вiдьмою? Це не легкий шлях. Це не так, як описуе Коельо: таемничо й принадно для всiляких там навколооккультних панночок. Це – остракiзм: острах через зневагу. Позакласовiсть. Маргiнальнiсть. Позасуспiльнiсть. Майже – потойбiччя.

Вiдунка усмiхнулася кутиками кривавих пелюсток вуст. Колись i вона, як i княжна, оступилась. А чи вона? Швидше, то життя ii зiштовхнуло зi сходинки розмiреностi. Вона була дочкою короля – не якогось там фенiя, навiть такого видатного, яким був батько Лiадейн. Навiть не вождя клану. А самого, верховного… Їi звабив батькiв охоронець – солдат почесноi гвардii. Цього факту було достатньо, аби дочку короля кинули в мiшок, оглушили, щоб вона втратила свiдомiсть, i викинули в глухому лiсi. Ось як мало значила жiнка колись. І лишень одне не змiнилося: що кухарка, що дочка короля.

Тож вiдьма чудово розумiла свою гостю – всi ii страхи, все ii ество, всю ii суть. Суть дiвчини-жiнки, що пiшла проти системи, була такою вiльною, що кохалася з тим, у кого була закохана, а не з тим, кого iй призначать у чоловiки.

Хмиз швидко догорав. У печерi ставало дедалi теплiше й сухiше. На противагу цьому затишку дощ падав стiною, немов та ширма, що закривала вхiд у печеру.

– Іди.

– Що? – не зрозумiла Лiадейн.

– Тiкай, доки не пiзно. Забудь усiх i все, що мала тут. Тепер у тебе е тiльки ти.

Лiадейн затамувала подих. З ii носа крапали сльози на долiвку. Вона знала, що виконае все, що накаже iй ця жiнка. Недаремно ж вона прийшла сюди, в непролазну хащу, аби запитати поради в тiеi, котра спiлкувалася з Богом[30 - Тi люди, котрi завдяки своiй iнтуiцii й лабiльностi в Середньовiччi мали доступ до iнформацiйного простору й знаходили правильне рiшення, називались вiдьмами й вiдьмаками. Їм безапеляцiйно вiрили.].

– Але, куди? Куди менi тiкати?

Вiдьма знову всмiхнулась i зробила вона це так, немов саме сонце зiйшло в печерi:

– Не переймайся. В мене вiд мореплавцiв, що приходили до мене за порадами, залишилися карти свiтiв. Тiкай у далекi землi, де ти, якщо подолаеш усi випробування, станеш королевою. Я допомагатиму тобi, являючись у найтяжчi твоi хвилини, коли ти будеш на гранi життя й смертi. Або коли ти ось-ось ухвалиш рiшення, що призведе до смертi багатьох ще ненароджених… – Вiдьма пiдняла на Лiадейн, дочку найвiдомiшого в Ірландii фенiя Ултану, своi прекраснi сливовi очi. В них бiгали бiсики вiд вогнища, бавилися з краплинками бурштину. Тi сливи палали.

– Іди, – наказала вiдьма Лiадейн.




5


Я зустрiла Макс на однiй тусi. Власне, мене запросили на днюху до шефа, i я сподiвалася задурно повечеряти, притарабанивши «нiкомуНепотрiбний» альбом якогось художника, виданий корпорацiею «Луi Вiттона», i котрий вже ось другий мiсяць як чекав свого «зоряного часу». А, як вiдомо, книжки старiшають так само, як i цукерки – повiльно, але невiдворотно вкриваючись пилюкою, що роз’iдае плоть. Тож це запрошення стало як нiколи в пригодi, аби розплатитися розкiшним фолiантом, презентованим менi за чорними дверима фундацii на знак подяки за вдалу фотосесiю[31 - Ще донедавна фундацiя LV розташовувалася в центрi Парижа, на розi з центральним магазином на Шанд’Елiзе й мала чорнi дверi.].

Однак на святi (о боги!) не давали нiчого, крiм шампанського й канапок. Я пам’ятаю, як похмуро роздивлялась елiтну квартиру шефа, моветонно розкiшну й вишукану аж занадто, як туалет Рiцу на плас Вандорм: всюди одне золото. Золотими були розставленi то тут то там вази, схожi на китайськi, однак виготовленi в стилi арт-деко в сусiднiй галереi десь на перетинi безлiчi вулиць перед мостом Альма з боку Єлисейських. Деякi гостi сприймали iх за урни, котрi тi справдi нагадували, принаймнi – праховi, й кидали в них недопалки. Через вiдчиненi панорамнi вiкна виднiлась Ейфелева, що переливалася золотими вогнями iлюмiнацii в тон дiйству. Коли на нiй увiмкнули вогнi, як завжди, о восьмiй вечора (я тодi сидiла на золотих сходах, що вели на другий поверх квартири) й гостi радiсно зааплодували, повернувшись до вiдчиненого балкона, бiлi портьери котрого слугували рамкою для вежi, менi чомусь пригадалася ялинка на кухнi в киiвськiй квартирi батькiв. Коли ii вмикали, всi також починали аплодувати, а особливо я, п’ятирiчна… i торт… i подарунки…

Одна дама у вiдкритiй довгiй сукнi, як, власне, i всi iншi жони заможних багатiiв, запрошених на свято, так розхвилювалася, побачивши вежу (а ii, мушу визнати, не було видно, допоки на нiй не увiмкнули iлюмiнацiю), що впустила бокал iз шампанським коло моiх нiг. Тут же прибiгла маленька собачка – улюблениця господарки й почала лизати шампанське з пiдлоги. І тодi ця дама звернулася до мене, фотографа, незамiжньоi, одягненоi у все чорне й без боа на оголених плечах:

– Покваптесь, вона ж наiсться скла?!

Я мовчки витрiщилася на неi, а вона на мене, але вiдразу ж пiсля ii слiв прибiгла прибиральниця й почала вiдганяти маленьку iстоту вiд скалок бокала. Запала нiякова мовчанка. Вона так i не вибачилася за непорозумiння, та й вибачатися було недоречно: адже в «краiнi рiвних можливостей» будь-кого можна вважити за прислугу. Це ж не образливо, еге ж?

Я мовчки вiдступила. Не тому, що менi було соромно, або що, швидше через те, що тиша все стояла мiж гостями, котрi кидали на мене погляди, всi такi у фраках i шовках, намагаючись зрозумiти, хто я е. Я зникла з iхнiх очей, пiшовши до вбиральнi – вона також була вся в золотi. На жаль, я не навчилася ще iсти метал, а тому посеред того ж таки металу в туалетi згризла батончик «Снiкерса», що припасла про всяк випадок у бездоннiй сумцi, де, крiм того ж, лежало два об’ективи для екстрених випадкiв i фотоапарат. І тут почалося…

Виявляеться, швидкi жири й надмiрна глюкоза цього винайдення XXI ст. (батончика) не дуже сполучаються з вишуканим екстрадрай французьким брютом. І я впилася. Буквально вiдразу, коли повернулася в золото вiтальнi та ii надреальну величнiсть за наступним бокалом iгристого. А ось iсти не хотiлося ще довго. До наступного вечора мене нудило, нiби замiсть жирiв шоколаду швидше почав засвоюватися саме спирт…

Пам’ятаю, як сидiла на мармурових сходах коло вбиральнi, вже незважаючи на здивованi погляди дам у боа i iхнiх кавалерiв у фраках, коли вона виринула до мене з темного океану казково заможних гостей, немов ковток свiжого повiтря, зовсiм iнша, немов полум’яна русалка, котру вхоплюе хворобливий погляд моряка посеред лежбища сiроi маси котикiв.

– Привiт, подруго. Тобi тут не нудно?

– Ну як сказати… – я зашарiлася. – А що, е якiсь конкретнi пропозицii? Чи ти це так просто, аби зав’язати дiалог?

– Хах! Як бачиш, дiалог менi вже вдався. До того ж одразу, – нахабно пiдморгнула менi якась чи то модель, чи то обкурена мажорка, худюща, як коза, з лопатками, що випирали, i бiлими, як кокаiн, тонкими патлами, що звисали на ii стару шкiряну косуху. Менi здалося, то прямий вiдкид у дев’яностi. Вона вся така райдужна, у своiх варьонках i фенiчках, була нiби звiдти. Бракувало тiльки серферськоi дошки та солi мiж пальцями нiг[32 - Посилання на культовий мувi дев’яностих «На гребенi хвилi».]. – Це, детка, конкретна пропозицiя – звалити на iншу тусу.

Я подивилася на неi нетверезими очима й ствердно кивнула головою. Пам’ятаю, як мене почало потроху нудити i в головi гойдалося, тому я недовго ламалася.

Уже через годину, знявши мотоциклетний шолом, що якимось чином опинився на моiй головi, я знайшла себе посеред затишноi, свiтлоi вiтальнi, у якiй коло стiни стояла книжкова шафа, начинена рiзними фiлософськими трактатами. Там був i Шпенглер, i Кант… До того ж не в старих обкладинках, так би мовити, «вiд бабулi дiсталось», а свiженькi, нещодавно купленi. Це мене пiдкорило.

Ця дiвчинка якось умiщала у своiй головi чималi мiзки, або принаймнi в неi був смак. Хоча я не хотiла вiрити, що можна ось так, знiчев’я, накупити безлiч рiдкiсних книг, котрi одна бiльше за iншу хизуються iнтелектуальнiстю власницi.

А естетськi моделi – це вже формат. Мiй. Принаймнi мiй смак менi так пiдказуе, бо до того я спала з двома такими та ще й разом. А до того… А що до того? Я трохи вiдволiклася, поринувши в спогади.

А до того, давши свою згоду, пам’ятаю, дiвиця з дев’яностих просто взяла мене за руку й кудись потягнула крiзь золото вбиральнi, крiзь вiтальню та гетсбiвський натовп, крiзь планети й скупчення астероiдiв. До зiрок. Дiвицю звали Макс. Вона так лагiдно тримала мене за лапку, доки показувала свою квартиру, i менi навiть здалося, трохи шарiеться (чи то рум’яна «Шанель» за останньою модою, спокушаючи, насичено вилискували на ii прекрасних монгольських вилицях?).

Нехай там як, а прокинулися ми разом i вiдтодi не розлучалися…

Ad aspera, ad astras.


* * *

Вона вийшла на берег мокрою, нiби й не плила на кораблi. Їi красива сукня iз цупкого синього оксамиту ледь не спадала з ii плечей вiд важкостi води, котру набрала в рiчцi. Вона вiдчула, як щось шкребеться в горлi, нiби маленький восьминiг щупальцями хапаеться за пiднебiння й намагаеться виповзти. Їi знудило на витончене вбрання, гаптоване срiбною ниткою. Блювотиння прилипло до вишитого листка кропиви, що орнаментував подiл сукнi, i вона iнстинктивно спробувала його струсити холодними, мов лiд, долонями, як справжня охайна дiвчинка. А потiм втратила свiдомiсть.

«Лiадейн, прокидайся, руже моя. Прокидайся, дитинко. Ти не можеш залишатися тут, на березi Неккару нi секунди. Нi секунди в непритомному станi, бо ти замерзнеш на смерть. А смерть – це не те, що чекае на тебе в найближчому майбутньому. Мае чекати…»

Вона опритомнiла й звелася на руки. Стала рачки, немов тi вовки, що спостерiгали за нею з густого лiсу й хижо вилискували очима, чекаючи, коли останнi краплини життя залишать ii тiло й можна буде ii роздерти та з’iсти. Кожен сажень давався iй з таким зусиллям, нiби вона пiдiймала на своiх плечах цiлий шефель[33 - Стародавнi мiри величини. Зокрема, шефель – мiра вмiсту зерна в цилiндричнiй формi, в рiзних нiмецьких землях досягала вiд 55 до 220 л.]. Вона вже втомилася вiд того, що просто розплющила очi. А золотий трилисник конюшини, що розгойдувався на шиi, ii заколисував.

Лiадейн тяжко зiтхнула. Крiм хижих вилискiв вовчих очей iз пiдлiска навпроти неi вона встигла помiтити кров на сукнi, до того ж рука нестерпно болiла. Лiадейн здогадалася, що поранилась пiд час трощi. Роздивилася навколо й не побачила жодноi живоi душi – справедливостi заради треба зазначити, що й мертвоi також.

Навколо на пiску була сила-силенна рiзних гiлок i хмизу. Однак вона не мала кресала, щоб розпалити багаття й зiгрiтися. Лiадейн зiтхнула ще раз i навiть не помiтила, що за цими роздумами пiдвелася на ноги. Вона глянула в бiк лiсу й вогнiв, що хижо виблискували, й, зцiпивши зуби, пiшла в самi хащi.


* * *

Що ж, прийшов час вiдрекомендуватися. Мене звати Лiадейн. Точнiсiнько, як мою пра-пра-бозна-скiльки-разiв… Ну ви зрозумiли.

У моiй родинi е традицiя – давати дiвчатам iм’я Лiадейн. А ще – щопоколiння описувати iсторiю роду. Подекуди виходить кумедно читати попередникiв – кожне поколiння додае щось свое й кидае ту розповiдь, запечатану сургучною печаткою, до пустоi пляшки, перед тим випитого вина, а вже ту – до скринi. Кожного разу, коли представнику з нашого роду стукае тридцятка, вiн дiстае ту скриню, вiдкривае дешевий, поржавiлий мiдний замок (кому захочеться красти незрозумiлi каракулi, важливi тiльки для кiлькох людей спорiдненоi кровi?), розбивае пляшку, зривае тi печатки з рукопису й читае написане. А потiм протягом трьох рокiв вiн мае переписати iсторiю роду й дописати себе та свою половину. Описати себе та сховати написане в пляшку, а потiм – у скриню.

Ви запитаете, навiщо це робиться? А навiщо готувати олiв’е на Новий рiк? Або напиватися на день народження? Навiщо iздити на кладовище й садити квiти на могилах рiдних? Адже вони давно мертвi й:

а) хочуть, аби ви просто насолоджувалися тим, що ще живi;

б) переродилися пухким рожевим дитинчам, i з iхньоi пам’ятi вже стерто, хто ви е i де iхне попередне тiло поховане;

в) iхнiй мозок помер разом iз ними та iхнiм смердючим тiлом, що розкладаеться, i тiльки кiгтi й волосся на ньому ростуть (за iнерцiею), абсолютно все одно, чи на поверхнi цвiстимуть незабудки.

Вибачте за прямолiнiйнiсть, але… «нiщо у Всесвiтi не мае сенсу, якщо ви його у цьому не бачите. Тож сенс – це дуже суб’ективна рiч. І сам пошук – це сенс»[34 - М. Прохасько «Нестримна сила води».].

Тож.




Коло друге. Великий шлях починаеться з кроку





6


Я зупинилася в найстарiшому готелi мiста на березi рiчки Неккар. Колись по нiй ходили кораблi, що з Гайдельберга перевозили питну воду до Мангейма. Бо саме в мiсцевому замку за пiзньоi пори Середньовiччя вирили колодязь iз джерельною чистою водою. По цiй самiй рiчцi, якщо вiрити манускрипту зi староi зеленоi пляшки бордо, Лiадейн першою дiсталася таки до нiмецьких земель. Вона вийшла на берег iз гордо пiднятою головою в розкiшнiй сукнi з темно-синього оксамиту, гаптованого справжньою срiбною ниткою, яку привезли хрестоносцi з Дамаска й подарували найхоробрiшому, а вiдтак найвiдомiшому фенiю в Ірландii – батьку Лiадейн.

За легендами, Лiадейн, що була досить вертлявою й спортивною панянкою, вистрибнула з корабля прямiсiнько на берег, не замочивши навiть подiл, i гордою ходою пiшла до замку мого пра-пра-невiдомо-скiльки-разiв-дiдуся. Ну бо бачила вiщий сон, що iй судилося сюди приплисти й все таке… Однак це всього-на-всього сiмейнi легенди.

І я не знайшла навiть сухих фактiв про те, що й справдi дочка визначного воiна Ірландii, здолавши безлiч перепон i миль, прийшла пiзньоi осенi до замку Гайдельберга й уже до весни стала дружиною короля.

Натомiсть я дiзналася, що в тому далекому 1407-му, коли, згiдно з пожовтiлим листком у зелену ледь помiтку клiтинку, що я витягла з пляшки, приплила на берег Неккару[35 - Рiчка в Нiмеччинi, у федеральнiй землi Баден-Вюртемберг протяжнiстю 367 км, що впадае в Рейн бiля Мангайма (одна з головних приток). Узбережжя Неккару густо заселено, над рiчкою лежить десяток великих мiст. Бере початок на схилах Шварцвальду та Швабського Альбу, протiкае переважно у вузькiй, мiсцями каньйоноподiбнiй мiсцевостi. Назва Неккар кельтського походження й означае «буйна вода».] моя бабуся, в Нiмеччинi була зовсiм iнша королева…


* * *

– Проходьте!

(Невдовзi я опинюся в паризькiй лiкарнi «Швидкоi допомоги» й взнаю, що можна чекати вiчнiсть. І що та «вiчнiсть» може тривати бiльше за чотири години. Але нинi я вкрай виснажена отою «вiчнiстю».)

– Та проходьте вже! Ви що, заснули?

Я поморщилась i вiдкрила очi. Чолов’яга на вигляд був, як iз туристичних швабських свiтлин[36 - Нiмцi, що говорять на особливому швабському дiалектi (одному з пiвденнонiмецьких).]: велюровий вишитий темно-зелений жилет i борода. Ось хiба що бракувало гостинностi того зменшувального артикля «ле», котрий так полюбляють повсюди вставляти саме жителi Баден-Вюртембергу.[37 - Земля Федеративноi Республiки Нiмеччина. Розташована в пiвденно-захiднiй частинi краiни. Столиця – мiсто Штутгарт. Сусiдами землi е Рейнланд-Пфальц, Гессен, Баварiя, а також Швейцарiя та Францiя. Утворена 25 квiтня 1952 року. Площа – 35,751,46 км?. Населення – 10 879 618 (на 31 грудня 2015 року). На теренах землi розмовляють нiмецькою. Форма правлiння – парламентська республiка, самоврядний штат федерацii.]

Я пiшла за ним крутими дерев’яними гвинтовими сходами.

– Вибачте, я хотiв трохи обтерти вiд пилу фари своеi машини. Почав кервох[38 - Кервох (швабський дiалект) – суботне прибирання територii навколо будинку.], а потiм у сусiднiй будинок хазяi з Мюнхена приiхали, тож мусив вимити ii всю – якось незручно було перед сусiдами… Навiть завтрашню мийку скасував.

Нiмець озирнувся, щоб подивитися, чи я ще телiпаюся за ним хвостом i, головне – чи сприймаю його слова про швабськi традицii як окозамилювання. Я захекалася. Цi сходи своею безкiнечнiстю все бiльше нагадували тi, що вели на дах Нотр Даму, тож я покладала певну надiю, що «горгулii» в кiнцi таки порадують мене не менше, нiж паризькi.

– Нi-чо-го… – видушила я iз себе по складах у перервах мiж вдихом i видихом.

Чолов’яга, перевiривши, що зi мною все гаразд, зi скрипом розвернувся на своiх черевиках i рушив далi вгору:

– Я так i не зрозумiв iз вашого листа: ви шукаете свою прародичку?

– Так… Ви щодня сюди вилазите? – тяжко дихаючи, ледь промовила я й подумала: «Треба зав’язувати з курiнням».

Нiмець на мою ремарку нiчого не вiдповiв. Вiн, нарештi, зупинився перед тяжкими дерев’яними дверима, колись, у доiсторичнi часи, пофарбованими в сине, й почав копирсатися в замку. Це тривало досить довго, i менi здалося, нiби тi дверi мають просто вибухнути й розпастися на друзки, вiдкриваючи нам дивовижний свiт неприступних льодяних альпiйських гiр i готичних смерек, коли, нарештi, йому вдасться iх вiдкрити. Однак нiчого такого не сталося. Вiн просто завмер на якусь мить, i зi страшним скрипом тi дверi трохи причинилися. Цi дверi завтовшки, готова заприсягнутися, були бiльшi за середньовiчнi стiни цього собору.


* * *

Я вже бачила такi дверi не один раз i проходила повз них, бо написане на кшталт: «Стороннiм вхiд заборонено», «Тiльки для персоналу», «Немае входу» – не просто унеможливлювали взнати законним шляхом, що ж за цими дверима?.. Було щось iнше. Бiльше. Щось iз дитинства. Миттева капiтуляцiя перед тим, що заборонили, усвiдомлення того, що навряд вдасться взнати, що за цими дверима, а отже, там щось нецiкаве. Значить, там кiмната зi швабрами, куди – зась. І тiльки дрiбним злодюжкам i видатним авантюристам е доступ, таким, як Нiколь Бонне[39 - Головна героiня мувi «Як украсти мiльйон».], тим, що Клеопатра й Санта Клаус[40 - Ідеться про нетрадицiйне мислення, а вiдтак – нетрадицiйнi способи досягнення точки призначення. Клеопатра якось використала скручений килим, а Санта регулярно користуеться димоходом.], а всiм iншим… Ну написано ж вам: зась? Так ви i не лiзете.

Аж тут мене осяяло.

– Це ж башта церкви Святого Духа[41 - Найбiльший i найвизначнiший храм у Гайдельберзi, розташований у районi Старого мiста посеред Ринковоi площi, недалеко вiд замку. Його вежа пануе i формуе разом iз восьмикутною вежею замку образ мiста. Побудований iз червоного неккарського пiсковика зальний храм iз бароковими дахом i баштовими куполами вважаеться абсолютно унiкальною будовою високого художнього класу.]?

Швабець хитро всмiхнувся.

– Але як? Вона ж у дiаметрi масюпусiнька… Я ж кчора пiдiймалася на неi як туристка i навiть не помiтила цих дверей…

Вiн склав руки на грудях i все усмiхався, нiби торжествуючи над моею здогадкою. Я зрозумiла, що вiн радiе з мого здивування й того, що менi вiдкрилося щось нове. Врештi-решт вiн вiдповiв:

– Є такi самi й у вашому Секр Кьор, i в Нотр Дамi…

– Ми просто не помiчаемо iх, еге ж?

– Еге ж…

– Хоча тепер менi здаеться я точно бачила такi дверi з надписами, що забороняли заходити всередину.

– Може бачили, а може й нi. Людям притаманно не бачити того, що ставить зайвi запитання.

Нiмець знизав плечима. Крiзь дах пробивалося промiння сонця на схилку, яке сплiтало своiм сонячним павутинням навколо його макiтри нiмб.




7


Якщо описати ту кiмнату, де я була, вистачить кiлькох слiв: крихiтне примiщення з круглими цегляними стiнами посеред вежi найвiдомiшоi церкви швабського пфальцграфства. Я забула вказати всього одну рiч: зусiбiч того примiщення стирчали пожовклi скрученi сувоi пергаменту – вiд самоi пiдлоги аж до самiсiньких сонячних променiв вiкон. Кiмната нагадувала iжака, вивернутого колючками всередину.

– Це архiв? Його ж нiби перенесено до унiверситету?

– А ви кмiтливi, – знову розплився в усмiшцi мiй вiзавi й хитро усмiхнувся. – Менi навiть буде якось неприемно вас розчаровувати. Може, й не варто?

Я поморщилась, намагаючись з’еднати в одне цiле всi факти, що я знала.

– Так… Собор Святого духа в Гайдельберзi. Прародич Палатинськоi бiблiотеки. Ну як прародич… Власне, iз собору ця збiрка епохи Вiдродження й почалася. В 1430-му, якщо вiрити джерелам, курфюрст Людвiг ІІІ заснував так звану шрифтову бiблiотеку прямо в соборi, бо в ньому було добре освiтлення для читання. А потiм вже його наступник, знову ж таки, якщо вiрити джерелам, Отто Генрiх у 1550-х об’еднав цю збiрку з колекцiями свого замку, я так розумiю – приватною i бiблiотекою унiверситету?

– Так. Саме так! Замкова бiблiотека, ви розумiете, це не якась там соборна бiблiотека Курпфальцу, а всього тiльки…

– Бiблiотека чого? Що таке Крпфаальц? Чи як вiн там?

Ентузiазм у мого спiврозмовника вiдразу згас. Здаеться, вiн зрозумiв, що розмова зi мною буде не на рiвних, а, швидше, за системою «наставник – телепень». Швабець пiдняв брови й тяжко видихнув, роздивляючись своi складенi на грудях руки й обмiзковуючи, з чого ж почати.

– Спочатку я маю пояснити систему архiвiв Нiмеччини – нарештi проказав вiн уже зовсiм iншим, холодним, тоном. А трохи згодом додав м’якiше: – Якщо вже так склалося, що ви пiднялися зi мною до башти.

Я кивнула в знак розумiння. Швабець тяжко зiтхнув, готуючись до розлогого пояснення:

– Тож… Особливостi розвитку архiвноi справи в нас визначалися особливостями iсторii i, перш за все, тривалою полiтичною роздробленiстю. Створена в Середньовiччi з роздроблених германських племен Священна Римська Імперiя так i не стала централiзованою державою, а конгломератом рiзнорiдних полiтичних органiзмiв, з яких кожен жив своiм окремим життям.

– Як отой ваш Курпфальц?

– Так, але дослухайте до кiнця.

– Імперiя не мала централiзованого апарату керування, й тому не було передумов для складання великих архiвiв загальноiмперського значення. Архiви самих iмператорiв вiдкладали у iх фамiльнi династичнi архiви й родовi замки. Ось як у Гайдельберга. А архiви окремих iмперських установ були розпорошенi по рiзних мiстах. Найбiльш значущу роль вiдiгравали архiви iмперського суду й iмперськоi ради, але i вони не були сконцентрованi в одному мiсцi, а зберiгалися в архiвах кiлькох мiст. Таким чином, iмперiя не залишила по собi значноi архiвноi спадщини. Розумiете?

– Тобто джерела непевнi, i ви менi не можете стовiдсотково сказати, чи моя прародичка була королiвною в цьому замку, чи нi?

– Загалом ви маете рацiю. Однак я цим хотiв донести до вас iнше: взнати достеменно, чи в 1407 роцi на березi Неккару з’явилася ваша прародичка, – не вдасться. Ось я про що.

– Вона «не з’явилася» нiзвiдкiля й не стала пересiчною громадянкою мiста. Вона була королевою, згiдно з моiми архiвами.

Я вiдчула, що нiмець втрачае терплячiсть.

– Однак загальновiдомо, що в той час у замку правив Рупхерт Третiй. І в нього була зовсiм iнша дружина – Елiзабет. Походила вона зi знатноi нiмецькоi швабськоi династii Гогенцоллернiв iз бургграфства Нюрнбергського, а не з Ірландii, котра на той час…, кхм-кхм, знаете що, не була в перiодi свого розквiту? Це так, до слова. Але кому я це розповiдаю? – вiн зиркнув на мене невдоволено. – Ви ж навiть не знаете, що таке Курпфальц.

– Гаразд, я багато чого не знаю про iсторiю Нiмеччини, але де в чому ви помиляетесь. Менi не забракло клепок знайти короля Нiмеччини Рупхерта з династii Вiттельсбахiв, котрий, згiдно з офiцiйними джерелами, одружився з Елiзабет у 1374-му здаеться, чи не так? – Я також досить вороже й зле кинула погляд на свого спiвбесiдника. – А потiм коронацiю в 1401 роцi вiн святкував в Августинському монастирi, а не в Гайдельберзькому замку, бо вважав його замалим i для самого святкування, i для розташування свого двору. То, може, в цьому замку тодi був iнший король? І моя родичка правила там за королеву? Якщо вже всi вашi нiмецькi архiви такi розпорошенi… А навкруги тодi був суцiльний розбрат i точилися постiйнi вiйни та баталii з метою захопити чиюсь землю. І напевно ви нiчого менi сказати не можете – однi тiльки здогадки та якiсь куцi уривки iнформацii з архiвiв.

– Що ж… – розвiв руками шваб, що вже закипав вiд мого нахабства. – Якiсь отi «куцi», як ви iх називаете, куски iнформацii вам вiдкопати вдалося. А чи змогли ви ii зiбрати до купи? Прошу, ну напружте своi мiзки. Наприклад, чому це Рупхерту заманулося вертатись й Гайдельберзький замок? Адже, ставши королем Нiмеччини в тому самому 1401-му, вiн мiг обрати й бiльший замок? Чи не так?

– Що ж… Я не знаю цього. Я не iсторик.

– Отож бо й воно, Ви – нi, а я – так, – за цими словами, котрi, напевне, мусили продемонструвати менi його перевагу над собою, нiмець розплився в посмiшцi й, трохи заспокоiвшись, вiв далi. – І, мушу зазначити, мене тiшить ваша цiкавiсть iсторiею мого мiста. Однак тiльки iсторик може скласти до купи всi уривчастi факти iз самих рiзних джерел i не понапридумувати купу того, що йому вигiдно тiльки через те, що е прогалини в iсторичних джерелах. А хочу наголосити – iсторичних! Вiдсiкти непевнi данi, проаналiзувати сумнiвнi, i, нарештi, створити цiлiсну картину свiту. Ви мене взагалi розумiете? Як у вас з англiйською?




8


Тут я змушена зробити маленьку ремарку.

По-перше, моi героi почали iнтелектуальну сварку, котру заведено називати дискусiею, все глибше залiзаючи в хащi iсторичних домислiв i фактiв. І ця сварка, себто дискусiя, затягнулася на добрячу кiлькiсть сторiнок. Чи воно вам треба цього чудесного ранку/дня/вечора?.. По-друге, я зовсiм не очiкувала вiд моеi дiвчинки Лiадейн – експатки й фотографа з Парижа – такоi настирностi в цьому питаннi.

Чому це було так важливо для неi? Звiсно-звiсно, я пам’ятаю, що ми вже з вами дали вiдповiдь на це запитання наприкiнцi Кола першого. Пам’ятаете? «Нiщо у свiтi не мае сенсу, якщо ви його у цьому не бачите». Однак… Я б хотiла додати певноi прозоростi каламутнiй рiчцi мого роману.

Лiадейн у школi називали Лiлею. Та й за паспортом вона була Лiля – в Радянському Союзi не дуже полюбляли дивнi iмена. Тi, що здавалися буржуазними, непристойними, вульгарними, аби випендритись i таке iнше. А простiше – просто дивакуватими, ексцентричними, такими, котрi вирiзняли з-помiж iнших. Усе мало бути пiд копiрку й однаковим на зрiст, як вазони на пiдвiконнi прапорщика космодрому десь попiд Плесецьком – якось так.

І ось, коли та грандiозна махiна, що «звездою» солдатика, котрий «просто хотел остаться» з дiвчиною, «но високая в небе завьот в путь»[42 - Пiсня В. Цоя «Група крови».] нарештi розпалася, i Лiля знайшла сили пiти всупереч тому життю, що чекало на неi в рiдному Киевi й податися свiт за очi (аж до Парижа з його лiхтарями на Ейфелевiй), усе iндивiдуальне, рiдне й не «пiд копiрку» набуло для неi особливого значення.

– Мою бабусю звали Лiадейн?

– Так, Крихiтко… Та й тебе так повиннi були назвати – це було сiмейною традицiею.

– А чому я тодi Лiля?

– Ну бо в СРСР було нетипово давати дiвчаткам таке iм’я.

– А Лiля – то типово?

– Сонечко, ну не так нетипово, як Лiадейн. Власне, молодшу сестру Лариси Косач так звали… Ти знаеш, хто це[43 - Ох, тiльки не вбивайте мене ще й за це посилання… Менi дуже хочеться вiрити, що та лубочна картинка Лесi Украiнки з двохсотгривневоi купюри не вiдбила у вас бажання ii читати. Ту справжню мiс. Таку непередбачувану, вертляву, самородну, раниму й романтичну. Що ж… Однак задля виправдання цього посилання зазначу: Лариса Косач – iм’я Лесi Украiнки.]?

– Так, мамо, звiсно знаю! Не знущайся з мене. Я дуже люблю «Лiсову пiсню», просто дуже…

– Тодi можеш уважати, що тебе названо на ii честь. Круть?

– Оцi твоi слiвця сучаснi… І звiдки ти iх приносиш постiйно?

– Ну це не тюремний жаргон. І на тому дякуй. І на тому, що не назвали тебе Лiадейн. Звiсно, батько менi цю iдею «задвинув», коли я тiльки завагiтнiла. До речi, щодо хлопчика у нього зазiхань на авторське право придумувати iм’я не було. Може, тому всю вагiтнiсть я сподiвалася на хлопчика…

– Красно дякую!

– Не злися. З iм’ям Лiадейн тебе б у школi розтерзали. Я – вчителька. Повiр менi, дiти – найжорстокiшi людськi створiння. Це, коли вони виростають i взнають, що таке бiль, стають м’якiшими чи втомленiшими… А дiтьми люди – як струна, що перерiзае горлянку, i сама того не знае, – невиннi й кришталево жорстокi…

– Тобто от нiяк менi б не прожити було Лiадейн?

– Це ж не Даздраперма[44 - Одне iз самих незвичних iмен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.).]… Ось вона – за милу душу.

– Ну придумали менi б псевдонiм сiмейний – як Ларису в дитинствi називали Лесею, i вона потiм його взяла для творчостi. Називали б мене Лiадейн…

– Лiлю, дитинко, ну чого ти така? Навiщо злишся? Мiша покiйний хотiв, аби тебе так звали – вiн просто марив цiею iдеею. І ти ж знаеш, тiтка його була Лiадейн по паспорту, але я хотiла тобi кращоi долi, серденько…

– То я тепер буду Лiадейн! І крапка!


* * *

Крити було нiчим. Я й справдi не була квалiфiкованим iсториком, i менi справдi ну дуже хотiлося вiрити в те, що легенда з Лiадейн – не якась там вигадка. Тож я, прагнучи цього, несвiдомо стягувала до купи матерiю сукнi джерельних фактiв, якоi бракувало, прикриваючи своiми фамiльними легендами тi частини оголеного тiла iсторii, котрих також бракувало. Я вирiшила змiнити тему:

– То чому? Ну, чому ваш Рупхерт Третiй Пфальцський…

– Вiн став Рупхертом Першим пiсля коронацii…

– Ну нехай так! То чому вiн поперся вже коронований до Гайдельберга? Адже, король всiя Священноi Римськоi мiг вибрати собi й бiльший замок, чи не так?

Нiмець розсмiявся, але терпiння остаточно ще не втратив.

– А куди вiн повинен був поiхати на вашу думку?

– Ну, не знаю… Навкруги стiльки замкiв!

– Це цiкаво… Гаразд. Наприклад?

– Ну хоча б в Ельц!

– Гадаю, лицарi з династii Ельц не дозволили б[45 - Один iз найзнаменитiших замкiв Нiмеччини. Розташований у землi Рейнальд-Пфальц i побудований в ХІ ст. для охорони дороги, що проходить уздовж рiчки до Мозелю з внутрiшнiх районiв могутнього гiрського масиву Айфель. З часiв свого заснування замок належав родинi фон Ельц i нiколи за всю свою iсторiю не мiняв власникiв. Це прiзвище вперше згадуеться в документах 1157 р., коли нiмецький аристократ Рудольф фон Ельц показав дарчу iмператора Барбаросси. Вiдтодi й по сьогоднi Ельц належить нащадкам знаменитого барона.]…

– Я не знаю. Нойшванштайн[46 - Іще один iз найвiдомiших замкiв Нiмеччини, побудований на замовлення останнього короля Баварii на землях, що межують з австрiйськими Альпами. Славиться тим, що був створений на знак пошани до Р. Вагнера, котрого обожнював правитель. Всерединi зберiгаеться безлiч чудових картин на бiблiйну й мiфiчну теми про Нiбелунгiв, виконаних у стилi фресок на стiнах. Також характерним е всебiчне використання символу лебедя як непорочностi, з котрим себе уособлював Людвiг ІІ. Безперечно один iз найпрекраснiших замкiв Нiмеччини (на думку автора).]?

– Ви знущаетесь? Вiн побудований досить недавно, i не треба згадувати Гогенцоллерн[47 - Старовинний замок-фортеця в землi Баден-Вюртемберг, за 50 км на пiвдень вiд Штутгарта. Батькiвщина Гогенцоллернiв – династii курфюрстiв Бранденбурга (1415–1701), потiм королiв Пруссii (1701–1918) i нiмецьких iмператорiв (1871–1918).], бо тут зiйшлися обидва чинники: недавно побудований, та й пруськi королi були б проти. Ви повиннi зрозумiти одне: кожен замок хтось будував i комусь належав i до того ж – на певнiй нiмецькiй землi. І в основному для досить утилiтарних цiлей: або захисту територii вiд загарбникiв, або задля iмiджу. Однак то пiзнiше. Ви знаете, що тiльки графи могли будувати замки[48 - В ХІ ст. по всiй iмперii утворилася велика кiлькiсть невеликих замкнених округiв, якi по сутi були дрiбними незалежними державами. Якщо землевласнику надавався графський титул, i тим самим врядування державними справами, в такому разi мешканцi його територii пiдпадали пiд його владу. Титул графа поступово ставав спадковим, i в iмперii видiлилося кiлька заможних сiмей, надiлених владою. Графськi володiння примножувалися завдяки династичним шлюбам i спадковостi. Землi концентрувалися в руках низки сiмей. Їхнi представники спочатку як графи, а пiзнiше як мiсцевi володарi, отримали виключне право збирати вiйсько й будувати замки, котрi в Середньовiччi для вiйська були практично неприступними. Таким чином, той, хто володiв замком, був при владi та в краiнi. Виключнi права на будiвництво замкiв-фортець було надано мiсцевим володарям в 1200 р. А ось право обрання короля було закрiплене за ними ще ранiше – на початку ХІІ ст. Тому, на думку автора, i не змогла утворитися централiзована влада в iмперii, бо володарi «на мiсцях» мали таку саму владу й авторитет, як i король, якого вони обирали.]?

– Стривайте… Тобто король не мiг оселитись у якомусь iз замкiв на свiй вибiр?

І ось тут, здаеться, мiй спiврозмовник нарештi таки втратив терпiння.

– Звiсно нi! І, як я вже казав, консолiдованоi iмперii як такоi не iснувало. Рупхерт мав вукрай непевне становище, що i пiдтвердилося згодом: за борги вiн мусив продати навiть фамiльний срiбний посуд, а потiм – i свою корону. І от за два роки до того, уявiть, вiн наслiдував кюрфюрство Пфальське. Так, саме те, котре ви навiть не можете правильно вимовити. Столицею цього курфюрства, в котрому вiн по праву наслiдування володарював i досить певно, наважуся припустити, почувався, був саме оцей Гайдельберг, у котрому ви ось тепер е i сперечаетеся зi мною. Тому пiсля коронацii вiн приiхав саме сюди святкувати й разом зi своею дружиною Елiзабет. А зовсiм не якоюсь там Лiадейн! Пробачте… І навiть коли подався для цього до сусiднього монастиря й розмiстив там свою придворну свиту, вiн уже мрiяв про зведення на горi Кенiгштуль грандiозного готичного палацу. Для цього з Франкфурта прибув вiдомий архiтектор Гартен фон Марденер – це достеменно вiдомо, – шваб пiдняв вказiвний палець, наголошуючи на непорушностi своiх слiв. – І Рупхерт, я гадаю, приiздив сюди на конi спостерiгати, як утiлюеться його задум у життя. Розумiете?

– Ви мене за iдiотку маете? Я прекрасно обiзнана з дiяннями вашого Рупхерта, хай йому грець! І знаю, що вiдразу пiсля коронацii вiн двiчi намагався перейти через Альпи, аби бути коронованим ще й в Італii. І двiчi зазнав поразки: спочатку в битвi з Вiсконтi, вiд якого вiн вимагав, аби той повернув титул герцога Мiланського, незаконно отриманий вiд Рупертiвського попередника, а потiм – через банальний брак коштiв. І все. Фiнiта ля комедiя. Його авторитет тут, у рiднiй Нiмеччинi, так упав, що почалася анархiя. То ви стверджуете, – тут настала моя черга складати руки на грудях i ехидно посмiхатись, – що вiн регулярно скакав сюди на своему конику, щоб подивитися на будiвництво вряди-годи?

[Тiльки тепер я усвiдомлюю, яким терплячим насправдi виявився мiй спiвбесiдник. Ох, тiльки тепер…]

– А чому й нi? Адже помер вiн тiльки в 1410-му й, судячи з того, що Палатинат перейшов разом iз замком до старшого з чотирьох його синiв, Рупхерт володарював у палацi до самого свого кiнця.

Я помiтила, що сонце остаточно покинуло баштовi вiкна. Сувоi, або пергаменти, що стирчали повсюди, почали нагадувати отi перешкоди, що на землi заважали танкам противника пiд час Другоi свiтовоi перейти рубiж великих мiст. Я ледь не обперлась об один iз них i вiдчула, як вiн боляче кольнув мене пiд ребра.

Шваб подивився на мобiльник, що розривався вiд миготiння, i розвiв руками:

– Послухайте, не для пiдготовленого… не для iсторика… досить складно сперечатися на такому рiвнi. Тим паче я розумiю, що це питання вас дуже хвилюе, воно е особистим для вас i тому ви нервуетесь ще бiльше. Та й менi вже час – дружина чекае з пфанле[49 - Швабське традицiйне блюдо – смажена картопля на пательнi.]. Кхм-кхм. Продовжимо завтра.




9


Ресторан виявився затишним, та й i був у двох кроках вiд тiеi стародавньоi церкви, де вчора в мене була запекла дискусiя з iсториком, i вiд нашого готелю. Власне, все мiстечко було не те що компактним, а ну просто маленьким. Надворi лило як iз вiдра й починало падати щось бiле, а всерединi, на противагу, затишно потрiскували дрова в коминi. Двом пiдтягнутим американцям принесли iхне замовлення, але порцii виявилися такими великими, що вони пороззявляли роти й одразу попросили вiдкласти й запакувати iз собою. Все видавалось iдеальним з одним суттевим мiнусом для мене: вино було слабеньким, а саме тепер це було вкрай погано. Я пила другий келих i чекала на мою дiвчинку, роздивляючись картини на стiнах, усi як один в один iз медiальним сюжетом, i старi балки стелi. Я знала, що розмова буде не з легких, i хотiла бути трохи п’яною, трохи бiльш спорядженою до експедицii з пошукiв розумiння Максим у дрiмучому лiсi почуттiв, трохи бiльш пiдготованою до емпатii та поразки. Трохи бiльш… якою? Розслабленою? Я не знала напевно, чого я прагнула, доки напивалася. Потiм зрозумiла, що до смертi боялася цiеi розмови. Боялася вкрай.

– Сосиски чудовi… Чи як вони тут називаються? – чавкаючи своiм прекрасним ротиком, промовила Макс.

– Що? А… не знаю, – пробурчала я, намурмосившись.

– Гаразд, не хочеш про ковбаски, давай про померлих предкiв. Ти обiцяла розповiсти, чому ми тут. Пам’ятаеш?..

Запала нiякова мовчанка. Я все дивилась, як за вiкном падав снiг, спочатку схожий на дощ, а потiм на якесь м’яке пiр’я, що розчинялося в повiтрi, не встигаючи долетiти до землi, немов то були пiр’iни з крил янголiв, i простим смертним зась отримати такий сувенiр. Коли стало ще холоднiше, снiг, сформувавшись у бiлi, чiткi снiжинки, нарештi, повалив рясно й випав на мокру брукiвку середньовiчного мiста. А iнакше бути не могло. Зима.

Холод i морок…


* * *

«Усе, що робиться – робиться на краще». «Те, що не можеш змiнити – треба прийняти». Чули про таке? Авжеж, чули… i прислухалися. Звiсно, прислухалися до цих настанов. І единий раз, коли ви до них не прислухалися i зробити анiчогiсiнько не змогли – коли це було справдi важливим. І плювати, що минули столiття. Плювати, що то навiть, може, неправда все, а легенда, казка, вигадка…

– Агов! Ти мене чуеш? Я запитала: що ми тут робимо?

– Я тут, бо в хронiках мого роду написано, що це може мене змiнити.

– Що..?

– Ну це такий документ. Рукопис швидше. Нi, документ… Я не знаю, що воно е насправдi. Це така iсторiя про моiх предкiв, померлих, як ти iх назвала, написана вiд руки попереднiми з мого роду й захована в пляшцi. А згодом передана менi в спадок. І ось настае час, ти ту пляшку розбиваеш i читаеш написану цидулку. А потiм, судячи з усього, твое життя змiнюеться… Я тут, бо там написано, що я можу змiнитись. А ось чого ти тут, я й гадки не маю…

– М’о, бо я кохаю тебе?

– Макс… Ти розумiеш, що я – не така, як всi? – Я нiколи не запитувала ранiше ii про це, однак тепер я вiдчула, як би це не було смiшно, що мушу спитати в лоба.

– Звiсно! І саме тому я кохаю тебе.

– Так, постривай, ти менi за останню хвилину вже двiчi освiдчилася в коханнi… Вперше за весь час, що ми разом. Ти розумiеш, що я не можу мати дiтей?

– Ну так. Я ж кажу – це добре! Ну тобто нормально, – похнюпилася вона, немов дитина. – Бо я, я хочу народити, а ти… будеш моею половинкою.

– Послухай, це дуже серйозне питання… Тобi хоч цiкаво, чи менi подобаеться, що я така? Ти нiколи не питала себе, що, може, i я хочу народити?

Вона засмiялася. Так заливчасто, що навiть незворушнi американцi за сусiднiм столиком витрiщилися на нас. Мене це якось вразило – це суперечило моiм уявленням про ii тонку натуру, виховання i мое бачення ii взагалi.

– Ти справдi гадаеш, що якийсь там рукопис, якась там цидулка тобi допоможе в цьому? Ха-ха-ха! Та ти б просто радiла, що я з тобою, i ми кохаемо одне одного, i наше життя… То… ну… Господи. Досить, – вона не змогла найти слiв.

– Манна небесна?

– Що?

– Наше життя – манна небесна?


* * *

Що ж… Чому вiрити? Чи е хоч десь правда? У яких саме джерелах? Тих, офiцiйних, що я бачила сьогоднi на власнi очi, понатиканих у баштовi стiни? Чи в тих, зi старих пляшок бордо й не лише, написаних вiд руки нерозбiрливим почерком моiх предкiв?

Я нервово засовалася на готельному лiжку й розбудила Максим. Вона, ще заспана, поморщила свого прекрасного носика. Я вiдчувала, що нашi стосунки вичерпали себе. Чи варто склеювати глечик порозумiння, пiдтримки, турботи i нiжностi? Менi й досi у вухах стирчало оце «Та ти б просто радiла, що я з тобою». І ii хижi маленькi iкла, немов у дикого дрiбного звiрка, i той блиск в очах… Я хотiла це забути. Принаймнi не думати про це.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=51247972) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Французька прикмета.




2


Pinus cembra L. – европейський кедр. Росте в Нiмеччинi на високогiр’i.




3


Труси й пiдштанки в Середньовiччi.




4


Нюрнберзькi расовi закони – два расистських (насамперед антиеврейських) законодавчих акти («основнi закони») – Закон про громадянина Рейху та Закон про охорону нiмецькоi кровi й нiмецькоi честi.




5


Спецiалiзувалася на полiтичних в’язнях. Зокрема, в червнi 1941 року працiвники НКВС розстрiляли близько 1000 в’язнiв (згiдно зi свiдченнями начальника тюремного вiддiлу НКВС по Львiвськiй областi лейтенанта Лермана, 924 особи).




6


Трилисник (конюшина) – символ Ірландii i навiть бiльше – зареестрована торгова марка Республiки Ірландiя.




7


На початку Середньовiччя Англiя не мала столицi як такоi. Королi переiжджали з мiсця на мiсце, а за ними i весь двiр. Найбiльше статусу столицi вiдповiдав Вiнчестер, де зберiгалася королiвська скарбниця. Однак це змiнилося 1200 року, коли ту перенесли у Вестмiнстер i той де-факто став столицею. В середнi вiки Вестмiнстер був маленьким мiстечком вгору по рiчцi вiд Лондонського Сiтi. З XIII ст. Лондон зростав у двох рiзних частинах. Вестмiнстер був королiвською резиденцiею i центром керування, тодi як Сiтi став центром комерцii й торгiвлi, i ця рiзниця мiж ними е i сьогоднi.




8


Ідеться про тюльпани й тюльпаноманiю – першу у свiтi економiчну бульбашку.




9


Курт Воннегут «Галапагос».




10


Оммаж «Огниво» Андерсена.




11


Головний герой п’еси Т. Вiльямса «Трамвай „Бажання”».




12


Моя ФБ-сторiнка «Галина Горицька».




13


Ідеться про iрландцiв.




14


Ірл. «воiн». Влада верховного короля Ірландii була номiнальною й поширювалася тiльки на особистi володiння – Мiде. А ось фенii були поза системою кланiв i королiвств давньоi Ірландii й не пiдпорядковувалися верховному королю Ірландii. Вони мали чисельнi привiлеi – жителi Ірландii платили iм данину. Щоб стати фенiем, потрiбно було пройти певне навчання вiйськовоi справи й складнi випробування. Фенii становили нiби замкнену касту зi своiми звичаями, законами та традицiями. Стан фенiiв нагадував дещо стан козакiв в Украiнi в XIV–XVIII ст. Привiлеi фенiiв i iх незалежнiсть призвели до конфлiкту з верховним королем Ірландii та регiональними васальними королями й вождями кланiв. Це стало причиною загибелi фенiiв i зникнення цього вiйськового стану.




15


Одне з п’яти королiвств, на якi дiлилася Ірландiя за Раннього Середньовiччя.




16


Ідеться про титул короля Ірландii, котрий той отримав у 1541 роцi в результатi посилення англiйського панування острова.




17


Сабрiна з однойменного фiльму.




18


Ідеться про Попелюшку. В найдавнiшiй, вiдомiй людству, египетськiй версii iсторii фiгурувала рiчкова вода, у якiй купалася дiвчина, коли сокiл (бог Гор) викрав ii золоту пантофлю. У братiв Грiмм, котрi, до речi, не першi в захiдноевропейськiй традицii казкарства переказали iсторiю Попелюшки, мачуха наказала дiвчинi перебирати саме цю крупу, допоки вона з рiдними дочками розкошуватиме на балу з принцом, аби тiй не спадали на думку всiлякi крамольнi iдеi. Вона ж бо не знала, що Попелюшка вже замислила.




19


Ідеться про Меланiю Трамп.




20


Колiр монархiв, що символiзуе вогонь, а отже – владу й перемогу.




21


У лекцii iсторика Ярослава Грицака «Крихкий свiт: чи i вiдколи?» зазначено: «Ознака крихкостi свiту – це можливiсть його кiнця. Я жив в очiкуваннi атомноi вiйни. 26 вересня 1983-го це ледь не сталося. Радари сприйняли п’ять американських ракет, що летiли як лебединий ключ, i були спрямованi на Радянський Союз. Але черговий офiцер бiля «атомноi кнопки» Станiслав Петров не повiрив у побачене й не виконав iнструкцiю – не запустив удар у вiдповiдь, який би означав невiдворотну третю свiтову вiйну».




22


Рiзновиди колющоi держаковоi зброi, яку використовували у Європi в Середньовiччi.




23


Ідеться про МРТ мозку, яке подекуди призначають, аби, наприклад, викрити злочини педофiлiв. Бо дiлянки, що вiдповiдають за задоволення й збудження, автоматично активiзуються, коли iм показують свiтлини з дiтьми.




24


На цiй станцii метро розставлено прекраснi копii скульптур iз Лувра.




25


Цитата з платонiвськоi легенди про двi половинки: «Жiнки ж, що являють собою половинку колишньоi жiнки, до чоловiкiв не дуже розташованi, iх бiльше приваблюють жiнки, i лесбiянки належать саме до цiеi породи. Зате чоловiкiв, що являють собою половинку колишнього чоловiка, тягне до всього чоловiчого: вже в дитинствi, будучи часточками iстоти чоловiчоi статi, вони люблять чоловiкiв, i iм подобаеться лежати i обнiматися з чоловiками. Це найкращi з хлопчикiв i з юнакiв, бо вони вiд природи самi мужнi. Деякi, правда, називають iх безсоромними, але це помилка: ведуть вони себе так не через свою безсоромнiсть, а через свою смiливiсть, мужнiсть i хоробрiсть, з пристрастi до власноi подоби. Тому е переконливий доказ: в зрiлi роки тiльки такi чоловiки звертаються до державноi дiяльностi».




26


Ірланд. «ултан» – означае з Ольстеру.




27


Хутро бiлок – привiлей костюму осiб королiвськоi кровi в Середньовiччi.




28


Ольстер, вiн же Улад – одне з чотирьох васальних королiвств, на яке була подiлена ранньосередньовiчна Ірландiя.




29


За Середньовiччя спосiб визначення винуватостi особи, пiдозрюваноi у злочинi, за допомогою «суду божого», тобто випробування пiдозрюваного вогнем, водою, розпеченим залiзом тощо. Пiдсудний, який витримував катування, оголошувався невинним.




30


Тi люди, котрi завдяки своiй iнтуiцii й лабiльностi в Середньовiччi мали доступ до iнформацiйного простору й знаходили правильне рiшення, називались вiдьмами й вiдьмаками. Їм безапеляцiйно вiрили.




31


Ще донедавна фундацiя LV розташовувалася в центрi Парижа, на розi з центральним магазином на Шанд’Елiзе й мала чорнi дверi.




32


Посилання на культовий мувi дев’яностих «На гребенi хвилi».




33


Стародавнi мiри величини. Зокрема, шефель – мiра вмiсту зерна в цилiндричнiй формi, в рiзних нiмецьких землях досягала вiд 55 до 220 л.




34


М. Прохасько «Нестримна сила води».




35


Рiчка в Нiмеччинi, у федеральнiй землi Баден-Вюртемберг протяжнiстю 367 км, що впадае в Рейн бiля Мангайма (одна з головних приток). Узбережжя Неккару густо заселено, над рiчкою лежить десяток великих мiст. Бере початок на схилах Шварцвальду та Швабського Альбу, протiкае переважно у вузькiй, мiсцями каньйоноподiбнiй мiсцевостi. Назва Неккар кельтського походження й означае «буйна вода».




36


Нiмцi, що говорять на особливому швабському дiалектi (одному з пiвденнонiмецьких).




37


Земля Федеративноi Республiки Нiмеччина. Розташована в пiвденно-захiднiй частинi краiни. Столиця – мiсто Штутгарт. Сусiдами землi е Рейнланд-Пфальц, Гессен, Баварiя, а також Швейцарiя та Францiя. Утворена 25 квiтня 1952 року. Площа – 35,751,46 км?. Населення – 10 879 618 (на 31 грудня 2015 року). На теренах землi розмовляють нiмецькою. Форма правлiння – парламентська республiка, самоврядний штат федерацii.




38


Кервох (швабський дiалект) – суботне прибирання територii навколо будинку.




39


Головна героiня мувi «Як украсти мiльйон».




40


Ідеться про нетрадицiйне мислення, а вiдтак – нетрадицiйнi способи досягнення точки призначення. Клеопатра якось використала скручений килим, а Санта регулярно користуеться димоходом.




41


Найбiльший i найвизначнiший храм у Гайдельберзi, розташований у районi Старого мiста посеред Ринковоi площi, недалеко вiд замку. Його вежа пануе i формуе разом iз восьмикутною вежею замку образ мiста. Побудований iз червоного неккарського пiсковика зальний храм iз бароковими дахом i баштовими куполами вважаеться абсолютно унiкальною будовою високого художнього класу.




42


Пiсня В. Цоя «Група крови».




43


Ох, тiльки не вбивайте мене ще й за це посилання… Менi дуже хочеться вiрити, що та лубочна картинка Лесi Украiнки з двохсотгривневоi купюри не вiдбила у вас бажання ii читати. Ту справжню мiс. Таку непередбачувану, вертляву, самородну, раниму й романтичну. Що ж… Однак задля виправдання цього посилання зазначу: Лариса Косач – iм’я Лесi Украiнки.




44


Одне iз самих незвичних iмен Радянського Союзу. Даздраперма – Да здравствует первое мая (рос.).




45


Один iз найзнаменитiших замкiв Нiмеччини. Розташований у землi Рейнальд-Пфальц i побудований в ХІ ст. для охорони дороги, що проходить уздовж рiчки до Мозелю з внутрiшнiх районiв могутнього гiрського масиву Айфель. З часiв свого заснування замок належав родинi фон Ельц i нiколи за всю свою iсторiю не мiняв власникiв. Це прiзвище вперше згадуеться в документах 1157 р., коли нiмецький аристократ Рудольф фон Ельц показав дарчу iмператора Барбаросси. Вiдтодi й по сьогоднi Ельц належить нащадкам знаменитого барона.




46


Іще один iз найвiдомiших замкiв Нiмеччини, побудований на замовлення останнього короля Баварii на землях, що межують з австрiйськими Альпами. Славиться тим, що був створений на знак пошани до Р. Вагнера, котрого обожнював правитель. Всерединi зберiгаеться безлiч чудових картин на бiблiйну й мiфiчну теми про Нiбелунгiв, виконаних у стилi фресок на стiнах. Також характерним е всебiчне використання символу лебедя як непорочностi, з котрим себе уособлював Людвiг ІІ. Безперечно один iз найпрекраснiших замкiв Нiмеччини (на думку автора).




47


Старовинний замок-фортеця в землi Баден-Вюртемберг, за 50 км на пiвдень вiд Штутгарта. Батькiвщина Гогенцоллернiв – династii курфюрстiв Бранденбурга (1415–1701), потiм королiв Пруссii (1701–1918) i нiмецьких iмператорiв (1871–1918).




48


В ХІ ст. по всiй iмперii утворилася велика кiлькiсть невеликих замкнених округiв, якi по сутi були дрiбними незалежними державами. Якщо землевласнику надавався графський титул, i тим самим врядування державними справами, в такому разi мешканцi його територii пiдпадали пiд його владу. Титул графа поступово ставав спадковим, i в iмперii видiлилося кiлька заможних сiмей, надiлених владою. Графськi володiння примножувалися завдяки династичним шлюбам i спадковостi. Землi концентрувалися в руках низки сiмей. Їхнi представники спочатку як графи, а пiзнiше як мiсцевi володарi, отримали виключне право збирати вiйсько й будувати замки, котрi в Середньовiччi для вiйська були практично неприступними. Таким чином, той, хто володiв замком, був при владi та в краiнi. Виключнi права на будiвництво замкiв-фортець було надано мiсцевим володарям в 1200 р. А ось право обрання короля було закрiплене за ними ще ранiше – на початку ХІІ ст. Тому, на думку автора, i не змогла утворитися централiзована влада в iмперii, бо володарi «на мiсцях» мали таку саму владу й авторитет, як i король, якого вони обирали.




49


Швабське традицiйне блюдо – смажена картопля на пательнi.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения